О жизни и гармонии. Первая книга Эдуарда Безродного «Рассказки злобного мальчика»

Актер и режиссер театра Шевченко Эдуард Безродный теперь еще и писатель.

Эдуард Безродный читает книгу: «І хоча я хочу стати композитором, але, можливо, не дуже. А краще — хочу стати моряком! Але теж не дуже. Тому краще буду морським композитором, або размальвуватиму матрьошки».

Вместе с мэтром литературы Сергеем Жаданом и писателем местного значения Андреем Краснящих презентует первую книгу «Рассказки злобного мальчика».

Ориентировался на Чехова, писал о своей жизни, главная идея – гармония. Все вокруг прекрасно, уверен Безродный. Даже когда черная полоса – мир счастлив.

Андрей Краснящих читает книгу: «Я стал задыхаться, потом резко сорвался с места, и побежал в тот яр, где увидел звёзды».

Книга из двух частей, сначала – рассказы из жизни, потом — пьесы. Рассказ «Радиоточку» — его читали на презентации – ценил Сергей Жадан.

Сергей Жадан, писатель: «Ну, она такая очень нежная, лирическая, человек просто рассказывает о своей жизни. И собственно в этой простоте появляются такие акценты, что ты потом смотришь на простые вещи, которые ты видишь каждый день, с которыми ты тоже часто встречался, но совсем иначе».

В импровизированном зрительном зале – студенты, люди зрелые и даже преклонного возраста.

Олег Труш, посетитель: «Сейчас, к сожалению, не так часто встречаются хорошие произведения. Хорошие авторы. Может быть, действительно, хорошие ребята растут. Ознакомимся! Так сказать, более подробно».

Сергей Миллер, посетитель: «Я очень слежу за культурой и все подобные…как это…»
-Мероприятия?
Сергей Миллер, посетитель: «Ну, не мероприятия, а вообще факты в культурной жизни города, они не могут не радовать. Потому что что-то происходит и это очень хорошо. Потому что сейчас все зациклены на политике, на кризисах, и при всём этом… — это как бы луч света в тёмном царстве».

Эдуард Безродный обещает писать еще. «МедиаПорту» открыл секрет: осенью будет новая книга с названием «Дракула». Ни слова о вампирах – все про людей. Чтобы изобразить кровопийцу – новоиспеченный писатель собирается на Донбасс – за новыми впечатлениями. Хочет найти нелегальную шахту и показать рабскую жизнь шахтеров.

Эдуард Безродный, писатель, актер, режиссер: «И я нашёл людей, которые устроят меня работать туда шахтёром, тайно. И я буду работать. Разговаривать с людьми. А потом запишу всё, что они мне расскажут».

Материал взят по адресу :рhttp://www.mediaport.ua/news/culture/62099

Комментариев: 54 »

В роки Великої Вітчизняної війни

„Після налагодження зв’язків з Комітетом у справах мистецтв та з РНК УРСР постало питання про місце збору колективу Театру ім. Т. Шевченка. Йшлося про місто Кизил-Кия. Там перебувала група акторів Театру ім. Т. Шевченка і відомі майстри української сцени В. Василько, Л. Гаккебуш, В. Сокирко та інші. Об’єднавшись, вони за допомогою мінімальних ресурсів (оформлення було написано на марлі, з неї ж були пошиті всі жіночі костюми, а чоловічі – з байки) підготували і здійснили постановку комедії Г. Квітки-Основ’яненка „Шельменко-денщик”, якій судилося довге й надзвичайно щасливе життя на сцені Театру імені Т. Шевченка.
Хто ж був серед найперших творців цієї тепер уже легендарної вистави? Постановку здійснив і грав роль Шпака В. Василько, в ролі Фенни Степанівни десятки років незмінно виступала Л. Криницька, одна з перших зіграла Прісеньку П. Куманченко, капітана Скворцова грав В. Матвєєв, в ролі Шельменка виступали Д. Антонович, а пізніше М. Покотило.”

„… у квітні 1942 року весь творчий склад зібрався у Воронежі. Вирішено було поновити кращі вистави і відкриватися „Богданом Хмельницьким”. І хоча не вистачало технічного персоналу, майже відсутній був хор і оркестр, напередодні 1 травня 1942 року з’явилась у місті афіша, яка сповіщала про відкриття Театру імені Т. Шевченка.”

„Шевченківці присвятили виставу „Фронт” ХХV роковинам Червоної Армії. Прем’єра відбулася в день свята 23 лютого 1943 року, тобто, в той час, коли було розгромлено ворога під Сталінградом. Ця історична подія позначилася на загальному героїко-романтичному звучанні вистави.”

Мистецтво високих почуттів
„18 вересня 1946 року театр відкривав свій 25-й ювілейний сезон „Ярославом Мудрим”.
З величезним темпераментом і внутрішньою переконливістю грав Ярослава Мудрого І. Мар’яненко. Він блискуче відтворив усю складність і суперечливість образу свого героя: суворість воїна, опромінену теплом батьківської любові, вагання державного діяча, подолані непохитною вірою в народ.”

„Поряд з І. Мар’яненком в ролі Ярослава Мудрого виступав Д. Антонович. Залишивши загальний малюнок ролі незмінним, утверджуючи ту ж саму патріотичну цілеспрямованість Ярослава, Д. Антонович забарвлював його іншими психологічними рисами, досягнувши значного творчого успіху.”

„Театральна критика одностайно оцінювала виставу шевченківців „Макар Діброва” як одну з визначних у творчому доробку колективу. Ще одна акторська удача спектаклю – роль підлітка Гані у виконанні П. Куманченко. Бадьорість, характерні рухи цієї дівчинки яскраво виявляли її мужність, рішучість і велике любляче серце.”

„В 1952 році керівництво театру запрошує на постійну роботу двох досвідчених режисерів Б. Н. Норда та В. М. Оглобліна, який незадовго до цього успішно здійснив на харківській сцені постановку п”єси П. Маляревського „Перед грозою”. Ім’я талановитого митця Б. Норда – режисера шевченківських вистав „Ліс” і „Єгор Буличов та інші” – давно було відоме харків’янам.
Свою роботу в Театрі імені Т. Шевченка Б. Норд розпочав постановкою безсмертної комедії М. Гоголя „Ревізор.””

„Городничого Сквозник-Дмухановського майстерно грав О. Сердюк. В особі шахрая, що потрапив у смішну ситуацію, поставало живе втілення всієї ту-пості, жорстокості, самодурства, неуцтва, чванства і дикої сваволі царського самодержавного ладу.”

„До числа кращих робіт театру належить і комедія „Чому посміхалися зорі”. Б. Норд поставив п’єсу О. Корнійчука просто, ясно, із щирою і приязною усмішкою, на основі кращих традицій української народної комедії. Безпосередність, багатство комедійних барв, чарівний український гумор розкривалися з неповторною дотепністю. При цьому головна думка п”єси – утвердження високих моральних принципів радянської людини – не потонула у комедійності.”

„В рішенні основного конфлікту значну роль відігравали позитивні персонажі комедії. Високу оцінку дістали виконавці ролей Катерини Безсмертної (Л. Криницька, С. Федорцева), її сина Юрка (Л. Тарабаринов), Ольги Барабаш (С. Чибісова), Моржа (Є. Бондаренко), Оксани Колосок (Н. Радзієвська).”

„… газета „Соціалістична Харківщина” писала: „Шевченківці створили глибоко реалістичний, хвилюючий спектакль. „Лимерівна” – це продовження тієї лінії, яка була розпочата виставою „Дай серцю волю, заведе в неволю” у постановці народного артиста СРСР М. Крушельницького”.
Наступна робота В. Крайніченка – вистава „Повія”, де він виступав водночас і як автор інсценізації відомого роману, і як постановник, свідчила про творче зростання молодого митця.”

„Центральним образом спектаклю, як і роману, став образ Христі – один із найяскравіших трагічних жіночих образів не тільки в українській, але й у світовій літературі.
Першою виконавицею цієї ролі була О. Валуєва. Її Христя поставала дотепною, ніжною, чутливою, люблячою, щирою і безпосередньою. Широку гаму почуттів героїні артистка передавала просто і разом з тим виразно, знаходячи такі природні відтінки і барви, які надавали непідробної життєвості кожному вчинкові Христі, кожному прояву її гарячого серця і чистої дівочої душі.
Пізніше в ролі Христі з успіхом виступала Л. Попова.”

„В 1967 році до театру повернувся В. Оглоблін. Перебуваючи на посаді головного режисера протягом трьох років, він здійснив постановки ряду цікавих творів. Серед них були „Розплата” О. Корнійчука, „Перекоп” І. Кавалерідзе, „Чудаки” М. Горького, „На березі Неви” К. Треньова, „Земля моїх правнуків” І. Муратова, „На сьомому небі” М. Зарудного.”

„У виставі „Розплата” виконавці головних ролей Л. Тарабаринов і Л. Попова намагалися виявити в цьому конфлікті не тільки два різних характери, а й дві різні життєві позиції, два різних погляди на те, що є метою життя, до чого мусить прагнути людина.”

„Про виставу „Патетична соната” М. Куліша. Складний шлях Ілька достовірно відтворював на сцені артист В. Івченко. Неймовірним зусиллям волі мусив його Ілько перемогти тих, хто руйнував людські душі. Гамара грав О. Сердюк, Луку – В. Висовень. Актори створили образи людей великого досвіду, загартованих в жорстоких класових битвах. Поруч із ними Оврам Л. Тарабаринова — трагічна постать, образ-символ людської свідомості, пробудженої для боротьби, гнівний обвинувач усіх тих, хто розв’язав світову бойню. В ролі дружини Оврама Насті виступала С. Чибісова, яка грала її стримано і просто.”

„Постановник „Російських людей” А. Літко вимагав від акторів правдивого фізичного самопочуття вкрай змучених голодних людей. Сафонов у виконанні В. Маляра вражав своєю людяністю, глибиною розкриття почуттів. Він кидав виклик усім силам зла. Актор сміливо користувався прийомами контрасту: в момент високого напруження він часом переходив у якісно інший стан, психологічно підготовлений всією попередньою дією. Перед нами поставала людина, яка втілювала кращі риси російського характеру. Сафонов високо цінував мужність і відданість Глоби (його переконливо зіграв Ю. Головін). Прожила коротке, осяяне високими ідеалами життя і пішла на подвиг в ім’я Батьківщини скромна дівчина шофер Валя, яку з надзвичайною достовірністю і щирістю зіграла А. Дзвонарчук. Прекрасний, сповнений глибокого патріотизму образ Марфи Петрівни Сафонової – матері комбата, безстрашної підпільниці, створила С. Чибісова.”

Про виставу „Річард ІІІ” у постановці режисера А. Літка. „У виставі шевченківців Річарда грає В. Маляр. Його герой фізично і духовно потворний. Актор зумів, не демонструючи цього, показати з-під маски хитрого лицедія справжню суть свого героя. Річард – Маляр характер могутній і жорстокий, людина вольова. У сцені з леді Анною (Л. Платонова) він змушує її до перелюбу більше грубою силою, ніж улесливою пристрастю. Важливу емоціональну роль у виставі відігравала музика Б. Яровинського.”

Про виставу „Не стріляйте в білих лебедів” за повістю Б. Васильєва у постановці режисерів А. Літка та В. Івченка. „… Сумні мелодії балалайки супроводять неспішну розповідь про життя і смерть Єгора Полушкіна, якого односельці вже давно прозвали „бідоносцем”. На вигляд досить молодий, дещо вайлуватий Єгор – Івченко з дитиною і дорослим розмовляє однаково серйозно і довірливо. Часом він здається нам безтурботним, байдужим до добробуту, яким оточена сім’я свояка і сусіди Бур’янова. А його власний син Миколка (цю роль чудово грає артистка О. Качан) і дружина Харитина (Л. Стілик) змушені обмежуватися у своєму побуті. Але за зовнішньою вайлуватістю і часом винуватою усмішкою приховує герой В. Івченка непохитність у своїх переконаннях. І там, де Бур’янов шукає користі, Єгор бачить насамперед красу.”

Комментариев: 55 »

Театр революційної романтики

„У жовтні 1933 року наказом Народного Комісаріату освіти художнім керівником театру „Березіль” було призначено М. Крушельницького.”

„Як і „Загибель ескадри”, п’єса О. Корнійчука „Платон Кречет” відіграла величезну роль у зміцненні ідейних позицій театру, в оволодінні ним методом соціалістичного реалізму. Вистава на довгі роки увійшла до золотого фонду репертуару, була представлена на міжнародному фестивалі драматичних театрів у Ленінграді в 1936 році.”

„Минуло три роки відтоді, як М. Крушельницький очолив художнє керівництво театру. Це були роки напруженої творчої праці. Колектив продовжував іти по шляху пошуків у передових лавах діячів радянського театру. „Загибель ескадри” і „Платон Кречет”, „Васса Желєзнова” і „Дай серцю волю, заведе в неволю” свідчили, що поетичний театр Мар’яна Крушельницького брав свій початок безпосередньо від театру образного перетворення.”

„М. Крушельницький вперше звертається у своїй творчій практиці до шедевру російської класики – драми О. Островського „Гроза”, прем’єра якої відбулася 10 січня 1938 року.”

„…Ось перший вихід Катерини – Чистякової. Повільно йде вона по сцені, не вимовивши ще ані слова. Зал нишкне. Величезний емоціональний заряд, наче електрична іскра, проскакує через рампу в зал. Кабаниха (її грали Г. Бабіївна і М. Дикова), як завжди, гризла сина. Чистякова – Катерина ставала осторонь і, лише почувши репліки, які стосувались її особисто, кидала на свекруху втомлений погляд. Актриса надзвичайно майстерно передавала душевний стан своєї героїні. Це була, наприклад, і зосередженість людини, сповненої заповітних дум. Поступово актриса розкривала глибину внутрішнього світу своєї героїні, її окриленість.”

„Вистава „Євгенія Гранде” – видатне досягнення колективу шевченківців, вершина творчого злету режисерської майстерності М. Крушельницького та акторів І. Мар’яненка і В. Чистякової.”

Про виставу „Тев’є-молочник”. „Від веселого сміху до тужних сліз, від гіркої усмішки до сліз радості вів М. Крушельницький – Тев’є глядачів. Надзвичайно виразною була зовнішня характеристика Тев’є у Крушельницького. Інтонації, міміка, жести, рухи були справді переконливими. Артист глибоко розкривав соціальну суть образу. Звернений до неба скорботний і запитливий погляд Тев’є — Крушельницького таїв у собі не прохання, а докір, виклик богові, який так байдуже ставився до долі бідняків.”

Комментариев: 65 »

Я ВИБИРАЮ „БЕРЕЗІЛЬ”

Театр політичної агітації
„У Білій Церкві Курбас засновує нову невеличку студію, набирає зовсім недосвідчену молодь і водночас продовжує експериментальну роботу зі своїми вірними послідовниками і однодумцями. В цей час у нього вже визрівають задуми, складаються плани організації нового мистецького закладу – своєрідної театральної комуни. Цей колектив переїздить до Києва і в березні 1922 року під егідою 45-ї Червонопрапорної дивізії засновує театральну майстерню (студію) „Березіль”, яка незабаром розрослася в мистецьке об’єднання „Березіль” (МОБ). Саме тоді вперше прозвучали вірші норвезького драматурга і поета Б. М. Бйорнсона як лозунг новоутвореного мистецького колективу:

Я вибираю березіль –
Він ламає все старе,
Пробива новому місце,
Він зчиняє силу шуму,
Він стремить.
Я вибираю березіль,
Тому, що він буря,
Тому, що він сміх,
Тому, що в ньому сила,
Тому, що він переворот,
З якого літо родиться.

Вже сама назва театру підкреслювала його мету і його завдання: стати буйною весною нового українського радянського театру. Фундатори „Березоля” пізніше писали: „Перед колективом повстало питання – творити революційний театр. Завдання колосальної трудності й не менш колосального масштабу: задовольнити соціальне замовлення епохи на тлі попередніх досягнень української театральної культури й використання світового майстерства, знайти театрально-мистецькі форми, що в них ідеологія пролетарська знайшла найліпші втілення, одне слово, утворити театр нашої великої епохи, що змістом і формою був би близький і зрозумілий пролетаріатові, не принижував би його культурного рівня, а підносив би на вищий ступінь культури.””

„Курбас був добре обізнаний з передовою європейською культурою: режисурою М. Рейнгардта і Г. Крега, Бургтеатру, багатьма акторськими німецькими і австрійськими трупами. Однак перед М. Рейнгардтом, О.Брамом та іншими німецькими режисерами не поставало такої виняткової складності завдання, як перед О. Курбасом. Вони продовжували справу, розпочату до них майнінгенцями, Л. Кронеком, розвивали і вдосконалювали їхні принципи. О. Курбас взявся до докорінної перебудови сучасного йому українського театру.”

„Перетворення, на думку Курбаса, було найбільш складним творчим процесом у роботі актора і режисера „Березоля”. Момент формування конкретного сценічного образу, коли на базі вже знайденого виразу емоційного стану виникає сконденсований, образний вираз, властивий саме цьому явищу або виразу переживань. Тобто перетворення виникає, до нього приходить режисер або актор, коли він осмислив суть свого сценічного образу чи цілої майбутньої вистави. Перетворення, на думку Курбаса, мусить дати змогу глядачеві зрозуміти більш глибоко, більш грунтовно ідею п’єси чи суть людського характеру, притому мова йшла не про раціоналістичні явища, а про образно-емоціональні розкриття життєвих явищ, які виникли зі змісту п’єси, характерів і режисерського прочитання плану постановки.”

„Блискучий приклад образно-дійових перетворень – початок вистави „Джіммі Хіггінс”. Це перетворення розкривало міжнародну політичну атмосферу напередодні першої світової війни. Імперіалістичні держави були персоніфіковані в акторах. Взагалі, прикладів образно-дійових перетворень можна навести у роботах Курбаса багато. Такою була, наприклад, пантоміма-епілог у виставі „Макбет”.”

„24 квітня 1923 року на сцені „Березоля” з’явилася нова сценічна композиція за твором Г. Кайзера „Газ” – режисура і постановка О. Курбаса, художник В. Меллер. У цьому спектаклі знайшли свій подальший розвиток саме ті принципи, які ми спостерігали вже у перших роботах Курбаса і Меллера: пластична образність і просторові рішення руху, пошуки виразного слова, жесту і звукової партитури. Пізніше Курбас вважав „Газ” етапною постановкою в першому періоді „Березоля.””

„ „Джіммі Хіггінс” був одностайно сприйнятий як видатне досягнення молодого радянського театрального мистецтва. Причому підкреслювався той факт, що поруч з філігранною розробкою характерів, „незважаючи на ухил в сторону лівих форм, вистава не позбавлена побутових елементів, і в цьому ще більше її значення”.”

„У 1924 році цілком закономірно Курбас знову звертається до шевченківських „Гайдамаків” (художник А. Петрицький). У виставі „Березоля” поруч з І. Мар’яненком — Гонтою центральні ролі виконували талановиті артисти – учні Курбаса: Ярема – О. Сердюк, Оксана – В. Чистякова, Залізняк – Д. Антонович, Лейба – А. Бучма, полковник конфедератів – Ф. Радчук та інші. Основний принцип постановки залишився такий же, як і в 1920 році. Спектакль цей зберігався в репертуарі багато років.”

„Настав час відмовитися від надмірної експресії агітвистав, де панували конструкції і оголена машинерія, від нічим не обмеженої диктатури режисера-постановника.
Тепер Курбас підкреслював значення актора: ”Час режисерських експериментів минає. Єдине, що буде завше в театрі – це живий актор, „обаятельный” собою і своєю талановитістю.””

„4 травня 1926 року в Київському театрі імені В. І. Леніна відбулися урочисті проводи колективу „Березоля”. Визнаний за авангард української театральної культури, він почав новий, харківський період.”

„Березіль у Харкові
„Свій перший театральний сезон у Харкові „Березіль” розпочав у середині жовтня 1926 року. Журнал „Нове мистецтво” цій події присвятив редакційну статтю, в якій підкреслювалось: „Суспільство з великим напруженням чекає відкриття сезону в театрі „Березіль”, що цього року має показати столичному глядачеві свої досягнення, надбані за роки своїх мистецьких шукань. Ті з постановок театру в минулому сезоні, що нам їх довелось бачити, безумовно, свідчать, що театр являє собою високу мистецьку організацію, яка по праву має зайняти місце центрального академічного театру республіки.”

„У столиці театр відкривався прем’єрою п’єси Ф. Кроммелінка „Золоте черево” в постановці Леся Курбаса. Спектакль цей відіграв неабияку роль для театру в цілому. < ...>Ім’я бельгійського драматурга Фернана Кроммелінка (він писав французькою мовою) було відоме в нашій країні ще на початку ХХ сторіччя.”

„Після спектаклів „Золоте черево” та „Седі” декому з критиків здавалося, що „Березіль” почав зрікатися попередніх своїх шукань і ставав на інший шлях. На думку одних, Курбас, шукаючи повніших форм для театрального перетворення, в „Золотому череві” щільно підходив до психологічного театру, інші вважали, що він, захопившись імпресіонізмом ще з часів „Джіммі Хіггінса”, став на роздоріжжі, що над „Березолем” нависла примара естетичного театру.”

„На театральній дискусії про „Шляхи сучасного українського театру”, що відбулася в кінці березня 1927 року в Харкові в Будинку літератури ім. В. Блакитного, розгорнулася гостра творча суперечка, де, по суті, протиставлено було два напрями, а вірніше два театри – ім. І. Франка і „Березіль.””

„Починаючи з „Народного Малахія”, всі твори Миколи Куліша йдуть на сцені „Березоля” виключно в постановці самого Леся Курбаса.”

„ …Ю. Смолич в оглядовій статті „Українські драматичні театри в сезоні 1927/28 рр.” розглядав „малахіанство” як виявлення поглядів окремих прошарків суспільства. Це, на його думку, були ті відірвані від життя утопісти, „котрі пересиділи в закутках буремні часи революції, а тепер визнають себе за активних діячів нового суспільства. Якщо Малахій і Дон-Кіхот, то не від соціалізму, а від ідеалізму.””

„Коли після доробок „Березіль” показав „Мину Мазайла” у новому сезоні, навколо спектаклю виникли досить жваві дискусії. Майже всі рецензенти відзначали бажання Курбаса загострити Кулішеву комедію, підтягти її до гротескного звучання.”

„Курбас вболівав за тим, щоб підготувати достойну зміну. „Поскільки я почуваю відповідальність за те, що я роблю, що є в мене переконання, що є пролетарське мистецтво і я маю це до останнього солдата провадити в життя, перевіряючи всебічно у справі праці з глядачем, з робітництвом… Я повинен замінити себе в такій мірі: дати режисурі можливість напрактикуватись в напрямку їхньої установки. Це буде саме важне. І крім того, наша система – вона вся в головах….””

„Більшість присутніх на колегії, в тому числі І. Микитенко, П. Козицький, Ю. Яновський, Л. Первомайський та інші, висловили негативне ставлення до п’єси Куліша і до діяльності Курбаса, як керівника театру. Після постанови НКО спектакль було знято з репертуару, а сам Лесь Курбас склав із себе обов’язки художнього керівника МОБу.”

Комментариев: 55 »

Пошуки незвичних шляхів у театральному мистецтві (1990 – 2006)

У 1990-ті роки найвизначнішими були вистави “Король Лір” В. Шекспіра (1991), “Украдене щастя” І. Франка (1992) у постановці Ігоря Бориса, головного режисера театру протягом 1991-1996 рр., “Макбет” Е. Іонеско (1996) у постановці Анатолія Литка, головного режисера театру з 1996 до 1999 року. За постановку вистави “Гроші” І.Карпенка–Карого режисер Микола Яремків одержав звання лауреата міжнародного театрального фестивалю “Золотий лев”(1998, Львів).

У різні роки в театрі працювали відомі режисери (крім названих)–Я. Бортник, В.Василько, Я.Рєзніков, Л.Танюк, В.Загоруйко, Г. Кононенко, А. Концедайло, П.Морозенко, О.Барсегян, І.Гріншпун, В.Аносов, В.Бунін, О.Вількін, В.Кучинський; художники – А.Петрицький, Б.Косарєв, О.Тишлєр, Л.Альшиць, М.Сімашкевич, Д.Власюк, Є.Товбін, Г.Батій, В.Кривошеїн, Б.Чернишов, С.Йоффе, М.Кужелєв, Я. та І.Ніроди, Ю.Доломанов, О.Семенюк, Е. Кочергін , Т.Пасічник, А.Чечик, Кольо Карамфілов (Болгарія), Тіта Дімова (Болгарія); композитори – А.Буцький, М. Вериківський, П.Козицький, Ю.Мейтус, Б.Крижанівський, Д.Клебанов, К.Данькевич, Л.Ревуцький, П.Майборода, М. Кармінський, Б.Яровинський, який довгий час завідував музчастиною театру. З 1974 року головним художником театру є Тетяна Медвідь.

У 1990-ті роки шевченківці брали участь у міжнародних театральних фестивалях “Березіль-93” (Харків), “Золотий лев” (Львів), “Мистецьке березілля” (Київ).

З листопада 2002 року театр очолював як генеральний директор і художній керівник Андрій Жолдак, автор і режисер вистав “Гамлет. Сни” за мотивами трагедії В. Шекспіра “Гамлет” (2001), “Місяць кохання” за мотивами п’єси І. Тургенєва “Місяць на селі” (2002), “Один день Івана Денисовича” за мотивами однойменної повісті О. Солженіцина, „Гольдоні. Венеція” за К. Гольдоні. З 2001 р. до 2006 р. щорічно виїздив з гастролями за кордон, беручи участь у міжнародних театральних фестивалях у Сібіу (Румунія), Кишиневі (Молдова), Скоп’є (Македонія), Варні (Болгарія), Греноблі (Франція), Гданську (Польща), Гронінгені (Нідерланди), Москві, Санкт-Петербурзі (Росія), Відні (Австрія), Берліні, Бохумі (Німеччина), Сараєво (Боснія та Герцоговина), Любліні (Словенія), Мадриді, Барселоні (Іспанія).

З 2006 року художнє керівництво театру очолює Степан Пасічник – Лауреат Харківської муніципальної премії імені М. Крушельницького. Сьогодні середнє покоління акторів театру представляють О.Стеценко, В. Брильов, В. Борисенко, О. Приступ, Р. Жиров, Т.Гриник, С. Бережко, Е. Безродний, М. Струннікова. Серед перспективної творчої молоді –Д. Петров, А. Рагра, А. Колесник, С. Гусєв. Активно працюють і актори старшого покоління – нар. арт. СРСР Л. Тарабаринов, народні артисти України В. Маляр, А. Дзвонарчук, В. Висовень, Л. Платонова, Ю. Головін, заслужені артисти України П. Рачинський, О. Качан, С. Соловйова, Г. Плохотнюк, Є. Плаксін та інші. Театр сміливо крокує в майбутнє, запорука подальшого життя шевченківців – у постійному мистецькому пошуку.

Комментариев: 43 »

Період 1980-1990-х рр.

Протягом вісімдесятих років у театрі відбулося чимало подій. 7 травня 1987 року виставою „Воронячий гай” О. Вампілова у постановці головного на той час режисера Олександра Бєляцького було відкрито малу сцену „Березіль”. Головні ролі в цьому спектаклі виконували Леонід Тарабаринов і Василь Висовень. Майстерна й психологічно витончена гра цих акторів, в першу чергу, й довела необхідність створення камерної сцени, яка передбачає для глядачів сприйняття непідробного життя героїв вистави „на відстані простягнутої руки.”

1989 року на малій сцені, що одержала першоназву театру, було здійснено комедійну виставу „Мина Мазайло” М. Куліша /режисери – О. Бєляцький і А. Стародуб/. Крім голосного успіху цього спектаклю-пародії на шовінізм усіх мастей прем’єра вистави ознаменувалася приходом до театру когорти акторів /тоді ще студентів Харківського інституту мистецтв ім. І. П. Котляревського/, серед яких пломеніли таланти Олега Стефанова, Ігоря Арнаутова, Олени Приступ, Оксани Стеценко, Тетяни Турки, Тетяни Грінік та інш.

Але ж тріумфальний успіх випав на постановки 1982 року, коли одна за другою вийшли на підмостки основної сцени театру вистави „Моя професія – синьйор з вищого світу” Дж. Скарначчі та Р. Тарабузі /режисер Володимир Оглоблін/ і „Млин щастя” В. Мережка /режисер Володимир Петров/. Ці різні за жанрами спектаклі, що довгий час залишалися у репертуарі театру, свідчили про найголовніші творчі якості харківських шевченківців: ансамблевість, яскравість форми, глибокий внутрішній зміст, романтичне забарвлення кожної окремої ролі та вистави в цілому, високу акторську майстерність.

Доречно згадати ще про три вистави цього періоду для визначення тогочасних творчих пошуків театру. Це „Політ над гніздом зозулі” Д. Васермана у постановці режисера Марка Нестантінера — мистецьки вишукана вистава за ритмом і внутрішнім напруженням у розвитку дії, вистава, в якій головну роль Макмерфі на високому рівні майстерності зіграв Володимир Маляр, висловивши таким чином своє громадянське кредо про гідність людини. Тонкими психологічними вмотивуваннями вчинків героїв приваблювала вистава „Хтось спить, а хтось плаче” за п’єсою О. Гельмана „Лавка” у постановці режисера Володимира Буніна на малій сцені. У цій виставі високий клас сценічної гри виявили актори Василь Висовень і Галина Євсюкова. Якщо вистава „Хтось спить…” була цікавою насамперед проривом до глибин людської душі, то спектакль „Оперета” В. Гомбровича в постановці групи польських митців на чолі з режисером Г. Мрувчинським свідчила про здобутки в плані суто умовного театру, що на той час було новиною і сприймалося деякими театральними критиками в штики.

У першій половині дев’яностих років найголоснішими виставами театру виявилися „Украдене щастя” І. Франка у постановці тодішнього головного режисера театру Ігоря Бориса та „Гроші /Сто тисяч/” І. Карпенка-Карого у здійсненні режисера Миколи Яремкова. Творці „Украденого щастя” занурювалися у філософські проблеми буття людини, у розбіжність між законами людськими та „космічними”. Ця вистава-„полотно” була характерною для шевченківців в ансамблевому звучанні масових фрагментів і в гостропсихологічних сценах між Задорожним, Анною і Гурманом з їхнім „любовним трикутником”. Найкращі виконавці цих головних ролей – Леонід Тарабаринов, Агнеса Дзвонарчук і Володимир Маляр. Спектакль „Гроші” привертав увагу глядачів перш за все винахідливою режисерською формою, динамічними декораціями, сатирою на „діловара” Калитку у виконанні Олександра Гави, міцним слобожанським гумором. Обидві вистави стали лауреатами міжнародних театральних фестивалів і збереглися у репертуарі театру. У поновленому 2000 року спектаклі „Украдене щастя” головні ролі „за естафетою” перейшли до акторів Сергія Бережка /Микола Задорожний/, Оксани Стеценко /Анна/, Валерія Брильова /Михайло Гурман/.

Для другої половини дев’яностих років у творчості шевченківців є характерним підкреслене використання сценічних знаків і об’ємних метафор у сценографічному рішенні вистав, а також зміна ставлення до класики. Дві вистави за п’єсами А. Чехова – „Три сестри” на малій сцені у постановці режисера Ігоря Бориса та „Вишневий сад” у режисурі Володимира Кучинського на великій сцені – довели, що театр на зламі століть здатний розвінчувати ореол духовності Вершиніна – Сергія Бережка, здатний представляти Лопахіна – Юрія Євсюкова не гіршим від Ранєвської. Цю роль на запрошення театральної дирекції виконувала іменита київська акторка Ада Роговцева. То були дуже різні за стильовими ознаками вистави. Але в кожній з них лунав протест проти міщанства і перемагала поетичність життя, що виявлялося в складному переплетенні підтекстів у „Трьох сестрах” і в „соборному звучанні” окремих персонажів-„голосів” у „Вишневому саду”.

На зламі століть режисер Анатолій Литко, який очолював з 1996 до 2001 року художнє керівництво театром, здійснив на основній сцені у співтворчості з головним художником театру Тетяною Медвідь виставу-ґротеск „Макбетт” Е. Йонеско та драму „Хто винен?”, віддаючи перевагу першоназві відомої п’єси І. Карпенка-Карого „Безталанна”. Це був ризикований режисерський експеримент з метою сполучення прийомів „театру абсурду” з традиційним для шевченківців психологізмом /у „Макбетті”/ та об’єднання надмірної умовності у грі акторів з опануванням сценічними засобами трагедійних пластів класичної драми.

З 2002 до 2005 року обов’язки директора та художнього керівника театру виконував „режисер-скандал” Андрій Жолдак. Чотири вистави, які він нафантазував „за мотивами” відомих літературних творів –„Гамлет. Сни” за трагедією В. Шекспіра „Гамлет”, „Місяць кохання” за п’єсою І. Тургенєва „Місяць на селі”, „Один день Івана Денисовича” за однойменною повістю О. Солженіцина та своєрідна вистава-диптих „Гольдоні. Венеція” і „Чотири з половиною” за комедією К. Гольдоні „Слуга двом панам” – підтверджують висновок театрознавця Неллі Корнієнко щодо актуальних проблем розвитку художньої культури початку ХХІ століття: „Розпочалась експансія культури у позакультурні, „лінійні” шари.” /Див.: Н. Корнієнко. „Сни” культури сучасної про культуру класичну. — Г. „Культура і життя”, К., № 26-27, 13 липня 2005 р., с. 5-6./ З погляду цієї ж авторки, „Жолдак – дуже точний сейсмограф сучасних процесів”, а новим героєм у Жолдакових виставах стає сам режисер як автор сценічної версії.

Можна погоджуватися з Н. Корнієнко у тому, що „Семантика цих вистав витісняє слово, довіряючи передусім ритму, жесту, музиці, пластиці простору, монтажу речей.” Але ж її порівняння Жолдака з відомим литовським режисером Еймунтасом Някрошюсом здається спірним. Адже Някрошюс на відміну від українського режисера ніколи не намагався відверто епатувати глядача.

На цьому „огляд” творчості Жолдака можна було б припинити. Проте, зважаючи на широку „географію” закордонних гастролів харківських шевченківців з виставами в його постановці, хочу навести цитати з виступів діячів болгарського театру на прес-конференції, що відбулася влітку 2003 року у Варні, де демонструвалася вистава „Гамлет. Сни”.

Отже, вибрані відгуки про виставу „Гамлет. Сни”: Сія Папазова, драматург Варненського драмтеатру ім. Стояна Бичварова: „Один глибокий алхімічний експеримент у колбі. /…/ Це представлення іншої цивілізації про наше життя.” Дімітр Червнєв, драматург: „”Гамлет. Сни” – казка про героя, схожого з Маленьким принцем.” Ромео Попільєв, театральний критик: „Ця вистава є прикладом того, що мистецтво може бути логічно мовчазним.” Свєтла Бєнєва, театральний критик: „Конфлікту у виставі нема. Є випручання всіх енергій.” Ніколай Йорданов, арт-директор міжнародного театрального фестивалю „Варненське літо – 2003”: „Вистава вільна від будь-яких концепцій.” Міліца Матєєва, діяч театру: „Чи нема небезпеки у тому, що драматичні актори можуть з часом перетворитися на „маріонеток”?” Молодий соліст Софійського оперного театру: „У кожного глядача буде своя інтерпретація вистави, зовсім не схожа з іншими спробами якось інтерпретувати побачене на кону.” Ведуча прес-конференції: „Я щиро забавлялася виставою.” Цвєтана Манєва, актриса-корифей Варненського драмтеатру ім. Стояна Бичварова: „У прозі Гарсіа Маркеса, що побудована на основі давньокитайських легенд, мені запам’ятався герой, якому наснилося, ніби він – метелик. За аналогією з цим персонажем я намагаюсь зараз розмірковувати, яка головна думка просякає виставу. Наше життя – сновидіння. Але яку роль мені як глядачу відведено в цьому сновидінні? Чи я – людина, якій ввижається, що вона – метелик? Чи навпаки?.. Вистава все ж таки провокує мене на думку, що я – метелик, якому лише ввижається, що він є людиною.”

2006 року Степан Пасічник – лауреат Муніципальної премії ім. Мар’яна Крушельницького – став спочатку головним режисером театру, а згодом його худкером. На новій посаді він поставив із молодими акторами трупи спектакль „Віолончель” за однойменною п’єсою 23-річного автора, студента Харківської державної академії культури Євгена Шинкаренка. Приємно, що у цієї вистави є „свій” глядач – молодь. Того ж року вийшла прем’єра вистави „РеVIзоP. Містична комедія” за п’єсою М. Гоголя „Ревізор” у постановці київського режисера Юрія Одинокого. Про незвичного „Ревізора” шевченківців у пресі писали багато і різне. З приводу цієї вистави сперечалися навіть акули пера. Що доводить: сьогодні Харківський державний академічний драматичний театр імені Т. Г. Шевченка є живим творчим організмом, який спроможний йти своїм непротореним шляхом у мистецтві, не припиняючи пошукової роботи.

Комментариев: 47 »

Період „соцреалізму”

У кінці 40-х -на початку 50-х років з успіхом йшли вистави у постановці Олексія Глаголіна: здійснені разом з худ. С. Йоффе – “Підступність і кохання” Ф. Шіллера (1948), “Мірандоліна” К.Гольдоні (1949), “З коханням не жартують” П. Кальдерона (1952); у співпраці з худ. В. Греченком – “Отелло” В.Шекспіра (1952), “Легенда про любов” Н. Хікмета (1953).

Режисер Феоктіст Александрін тяжів до драматургії, що відтворювала народне життя. Найкращі його постановки – “Безталанна” І. Карпенка-Карого (1969), “Трибунал” А. Макайонка (1970).

Протягом 1970-х років трупа театру поповнилася такими акторами, як О.Качан, П. Рачинський, В. Петров, О. Гава, Ю. Головін, С.Соловйова, Г. Плохотнюк. З 1971 до 1974 року головним режисером театру був Броніслав Мешкіс, з 1974 до 1978 – Анатолій Литко. Вихованець корифеїв театру, А. Литко здійснив вистави “Живий труп” Л.Толстого (1974), “Російські люди” К. Симонова (1975), “Річард Ш” В. Шекспіра, “Не стріляйте в білих лебедів” за однойменною повістю Б. Васильєва (у співрежисурі з В. Івченком, 1977), які мали резонанс не лише у Харкові.

Наступне десятиліття ознаменувалося працею головних режисерів театру Михайла Гіляровського (1979–1981), який тяжів до поетичного театру (вистави “Дума про Сухомлинського”, “Соловейко-Сольвейг” І. Драча, 1980), та Олександра Бєляцького (1983–1989), до кращих вистав якого належать “Шлях” за його власною п’єсою у співавторстві з З.Сагаловим (1984), “П’ять діамантів Тев’є-молочника” за повістю Шолом-Алейхема (1986), “Воронячий гай” О.Вампілова (1987), прем’єрою котрої було відзначено відкриття малої сцени “Березіль”.

1982 року режисер Володимир Петров здійснив доленосну для театру виставу – “Млин щастя” В. Мережка, – в якій відбилися кращі риси творчості шевченківців: гостра зовнішня форма, глибокий психологізм, романтична піднесеність, ансамблевість акторського виконання, органічне сполучення всіх компонентів вистави, висока ідейна спрямованість. У той же період в театрі працювали режисери О.Аркадін-Школьник, М. Нестантінер, В. Мажурін.

Комментариев: 55 »

В роки Великої Вітчизняної Війни

В роки Великої Вітчизняної війни шевченківці активно працювали в евакуації. У місті Кизил-Кия група акторів за допомогою мінімальних ресурсів підготували й здійснили постановку комедії Г.Квітки-Основ’яненка “Шельменко-денщик”, у Нижньому Тагілі відбулася прем’єра вистави “Російські люди” за п’єсою К. Симонова (1942), визволенню Сталінграду було присвячено випуск вистави “Фронт” О. Корнійчука (1943). Влітку 1943 року було організовано фронтову бригаду шевченківців, яку очолював Л. Сердюк. Бригаду харківських артистів добре знали у військових частинах Першого українського фронту.

Влітку 1951 року театр представляв у рамках Декади української літератури і мистецтва у Москві вистави “Загибель ескадри” , “Платон Кречет” О. Корнійчука, “Єгор Буличов та інші” М.Горького, “Ярослав Мудрий” І. Кочерги , “Дай серцю волю…” М.Кропивницького. З високою оцінкою творчості шевченківців виступили в обговоренні вистав Б. Захава, Б. Бялик, С. Бірман. Про “Єгора Буличова…” з Крушельницьким у заголовній ролі в постановці режисера Б. Норда говорили як про принципову перемогу театру.

1951 року М. Крушельницький перейшов до Київського театру імені І. Франка. На початку 1950–х рр. до складу шевченківців бурхливою хвилею влилися вихованці корифеїв театру – Л. Биков, Р.Колосова, С.Чибісова, Б. Ставицький, В. Крайніченко, Л. Попова, Л.Тарабаринов, зі Львова було запрошено актора Я. Геляса.

1952 року на посаду художнього керівника театру був призначений Лесь Дубовик, але в серпні того ж року він несподівано помер. Посаду головного режисера одержав Бенедикт Норд і працював на ній до 1963 року включно, поки не переїхав до Москви. З 1957 до 1963 року Лесь Сердюк виконував обов’язки директора і худрука театру.

Серед вистав Б. Норда найбільше значення мали: “Єгор Буличов” та інші” М. Горького (1947), “Ревізор” М. Гоголя (1952), “Гамлет” В. Шекспіра (1956); дві останні вистави було створено ним разом з художником В. Греченком.

Яскрава сторінка історії театру – режисерська творчість Володимира Крайніченка, він очолював колектив як головний режисер театру з 1963 до самої смерті, що спіткала його у травні 1964 року. Крайніченко ставив вистави різні за жанрами та стильовими ознаками. Серед його найкращих постановок – “Лимерівна” “Повія” за Панасом Мирним (1952,1954), “Кров людська – не водиця” за власною інсценізацією у співавторстві з автором роману М.Стельмахом (1959), “Двоє на гойдалці” У. Гібсона.

У 1965-1966 роках головним режисером театру був Віталій Смоляк. 1967 року до театру повернувся Володимир Оглоблін, який перебував на посаді головного режисера протягом трьох років. Актори-“шестидесятники”, які працювали разом з ним – В. Маляр, В.Івченко, А. Дзвонарчук, Л. Платонова, Л. Стілик та інші – і сьогодні повторюють, як приказку: “Всі ми вийшли зі школи Оглобліна”. Режисер-педагог з багатою художньою уявою, він виховував акторів, спроможних відтворювати тонкі психологічні нюанси у цілісних образах сценічних героїв. Серед вистав, що були здійснені ним на шевченківській сцені – “Привиди” Г. Ібсена (1955), “Розплата” О.Корнійчука (1966), “Перекоп” І. Кавалерідзе, “Чудаки” М. Горького (1967).

Комментариев: 64 »

„Березіль” у Харкові

4 травня 1926 року в приміщенні Київського театру імені В.І. Леніна відбулися урочисті проводи “березільців”. У колективі театру “Березіль” об’єдналися кращі мистецькі сили з усіх майстерень. 16 жовтня 1926 року розпочався перший харківський сезон „березільців” прем’єрою вистави за п’єсою Ф. Кроммелінка “Золоте черево” у приміщенні на вулиці Карла Лібкнехта, де перед тим працював театр імені І. Франка під орудою Г. Юри, сьогодні театр міститься в тому ж будинку — на Сумській, 9.

У харківському “Березолі” засяяла яскрава тріада митців – Л.Курбас, художник В. Меллер, драматург М. Куліш. У творчій співдружності вони представили вистави “Народний Малахій” (1928), “Мина Мазайло” (1929), “Маклена Граса” (1933), які набули широкого розголосу в Україні, а перші дві вистави стали причиною для всеукраїнської літературної дискусії. То був період сталінських репресій, вони не обминули й “березільців”. Наприкінці 1933 року Л. Курбаса було усунено з посади художнього керівника театру, він поїхав до Москви на запрошення С. Міхоелса для роботи над виставою “Король Лір” у Державному єврейському театрі. У Москві його арештували. 1937 року Л. Курбас був розстріляний.

Ми згадуємо Леся Курбаса як видатного режисера, педагога, театрального діяча, ім’я якого в історії світового театру стоїть поруч із такими іменами, як Станіславський і Немирович-Данченко, Мейєрхольд і Вахтангов, Макс Рейнгардт і Гордон Крег.

Майже двадцять років “Березіль”, перейменований у 1935 році на театр ім. Т.Г.Шевченка, очолював Мар’ян Крушельницький. Послідовник Леся Курбаса, він створив героїко-романтичний театр. Державними преміями були відзначені вистави “Ярослав Мудрий” І.Кочерги в його режисурі та “Генерал Ватутін” Л.Дмитерка у постановці Леся Дубовика. У 1947 році театр одержав звання академічного. Тоді ж колективу було присвоєно Орден В.І.Леніна.

Театр під художнім керівництвом М. Крушельницького входив до п’ятірки найкращих театральних колективів колишнього СРСР. Перед війною в нових якостях розкрився талант таких акторів, як С.Федорцева, Л.Радчук, І.Мар’яненко, М.Покотило, В.Чистякова, Є.Бондаренко, Л.Криницька. М.Крушельницький виступав як режисер і актор. Шевченківці славилися ансамблевим виконанням вистав, глибокою розробкою ролей, психологізмом, життєстверджуючим характером творчості. Серед вдаліших постановок цього періоду – “Платон Кречет” О. Корнійчука (реж. Б. Тягно), “Васа Желєзнова” М. Горького, “Дружина Клода” О. Дюма-сина, “Назар Стодоля” Т. Шевченка, “Тев’є-молочник” за Шолом-Алейхемом, “Талан” М. Старицького (реж. Л. Дубовик, учень Л. Курбаса), “Дай серцю волю, заведе в неволю” М. Кропивницького, “Богдан Хмельницький” , “В степах України” О. Корнійчука, “Євгенія Гранде” О. де Бальзака (реж. М. Крушельницький).

Комментариев: 56 »

Витоки театру

Харківський державний академічний український драматичний театр ім. Т.Г.Шевченка – один з найстаріших театрів України.

Його життя завжди було насичене яскравими творчими пошуками. Засновник театру, реформатор української сцени Лесь Курбас дав йому поетичну назву першого весняного місяця за старим українським календарем – “Березіль”. Це був сміливий і міцний експериментальний колектив, в якому променіли молоді таланти – А.Бучма, М.Крушельницький, Н.Ужвій, Й.Гірняк, В.Чистякова, Л.Сердюк, Д.Антонович, І. Мар’яненко, Ф.Радчук та інші.

Добре обізнаний з практикою європейського мистецтва і театру зокрема, Лесь Курбас підносив українську сцену на вищий щабель. Його метод образного мислення – „перетворення” – заперечував натуралістичне копіювання життя на сцені, збуджував у акторів пульсуючу думку, викликав широкі асоціації у глядачів.

День заснування театру – 31 березня 1922 року, місто – Київ. Першу виставу “Березолю” було здійснено 7 листопада того ж року, вона мала назву “Жовтень” і була створеною за текстом творчого постановочного колективу .

Від заснування театру в ньому діяла режисерська лабораторія (режлаб), яку очолював Л. Курбас. До неї входили молоді режисери й актори, серед яких були Ф.Лопатинський, Г.Ігнатович, Б. Тягно, М.Крушельницький, Б.Балабан, В.Скляренко, В.Чистякова, В.Василько, П. Береза-Кудрицький та інші. Протягом 1923–1924 рр. у режлабі обговорювалися принципи роботи митців, що представляли сучасний на той час німецький експресіонізм. Про це свідчить й тогочасна практика театру. Крім вистав за п’єсами Г.Кайзера (“Газ”), Е.Толлера (“Машиноборці”, “Людина-маса”) рисами експресіонізму були позначені також постановки Л. Курбаса “Джіммі Хіггінс” за Е. Сінклером, “Гайдамаки” за Т.Шевченком, „Диктатура” І. Микитенка та інші.

На початку 1926 року Народний комісаріат освіти України вирішив перевести “Березіль” як кращий театр республіки до тодішньої столиці — Харкова. Йшлося про театр “Березіль”, хоч повною назвою дітища Л. Курбаса було Мистецьке об’єднання “Березіль”, яке містило в собі філіали або творчі майстерні (у Борисполі, Білій Церкві, Умані, Одесі) з центром у Києві. Кожна майстерня крім постійно діючого репертуару мала своє особливе завдання, виконуючи пошукову роботу в різних галузях театрального мистецтва.

Комментариев: 36 »

Театральні нотатки

Театральні нотатки

Prime RSS - Крупнейший каталог блогов, новостных лент и RSS

Русские темы для WordPress. Бесплатные шаблоны для блогов WordPress на любой вкус